Визнання кредитних договорів недійсними: судова практика
Константин Сидоренко
Партнер
Юридична фірма
Газета "Юридична газета"
6 липня 2010 року, №27 (248)

На сьогоднішній день існує тенденція визнання кредитних договорів недійсними, у зв’язку з чим актуальним є аналіз підстав визнання таких договорів недійсними та наслідків такого визнання.

Визнання кредитного договору недійсним своїм наслідком має двосторонню реституцію, передбачену ст. 216 Цивільного кодексу України (надалі – ЦК України), тобто, у разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, – відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.

Отже, у разі визнання кредитного договору недійсним боржник зобов’язаний повернути банку лише суму тіла кредиту без виплати відсотків. Натомість банк зобов’язаний повернути всю суму сплачених боржником відсотків за договором кредиту.

Наслідком визнання кредитного договору недійсним є також недійсність договору застави чи іпотеки, адже, відповідно до ч. 2 ст. 548 ЦК України недійсність основного зобов’язання спричиняє недійсність правочину щодо його забезпечення.

Отже, недійсність кредитного договору спричиняє недійсність договору застави чи договору іпотеки, які зазвичай укладаються з метою забезпечення виконання кредитного договору, і як наслідок банк повинен повернути предмет застави позичальникові, що передавався у володіння банку.

Відповідно до ч. 1 ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити ЦК України, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства.

Недодержання вказаного положення, а також пп. 2,3,5,6 ст. 203 ЦК України є підставою для недійсності правочину (ст.215 ЦК України).

Однією із підстав визнання кредитних договорів недійсними є укладення таких договорів в іноземній валюті без відповідної ліцензії.

На сьогоднішній день важко говорити про усталену судову практику в цій категорії справ, адже, вона як така ще не склалась. Наразі є непоодинокі судові рішення, якими кредитні договори визнаються недійсними, однак у цій категорії справ свого слова ще не сказав Вищий господарський суд України та Верховний Суд України.

Перше судове рішення, яким визнано кредитний договір недійсним, є Рішення Господарського суду Донецької області від 20.08.2009 р. у справі № 9/70пд за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю “Готель “Централь”, м. Донецьк до Відкритого акціонерного товариства “ВТБ Банк” в особі Донецької філії Відкритого акціонерного товариства “ВТБ Банк”, м. Донецьк про визнання недійсними кредитного договору[*].

Хоча Вищий господарський суд України 18 листопада 2009 року скасував рішення Господарського суду Донецької області від 20.08.2009 р. та направив справу на новий розгляд, зміст вищезазначеного рішення викликає правовий інтерес.

Підставами для недійсності кредитного договору позивачем визначено укладення останнього в валюті, відмінній від гривні України, та використання іноземної валюти за спірним кредитним договором як засобу платежу, що, на думку позивача, суперечить вимогам законодавства.

Обґрунтуванням вищезазначеного є наступні норми чинного законодавства.

Так, відповідно до ст. 99 Конституції України грошовою одиницею України є гривня.

Статтею 524 ЦК України передбачено, що зобов'язання має бути виражене у грошовій одиниці України – гривні. Сторони можуть визначити грошовий еквівалент зобов'язання в іноземній валюті. У такому випадку сума, яка повинна бути оплачена в гривні, визначається згідно з офіційним курсом відповідної валюти на дату проведення платежу. Проте, навіть у такому випадку, грошове зобов’язання виражається в договорі в національній валюті України – гривні, що повністю відповідає імперативним приписам ч.1 ст.524 ЦК України.

Згідно із ст. 35 Закону України “Про Національний банк України” гривня (банкноти і монети) як національна валюта є єдиним законним платіжним засобом на території України, який приймається усіма фізичними і юридичними особами без будь-яких обмежень на всій території України за всіма видами платежів, а також для зарахування на рахунки, вклади, акредитиви та для переказів.

Відповідно до ч. 2 ст. 198 Господарського кодексу України (надалі – ГК України) грошові зобов'язання учасників господарських відносин повинні бути виражені і підлягають оплаті у гривнях. Грошові зобов'язання можуть бути виражені в іноземній валюті лише у випадках, якщо суб'єкти господарювання мають право проводити розрахунки між собою в іноземній валюті відповідно до законодавства. Виконання зобов'язань, виражених в іноземній валюті, здійснюється відповідно до закону.

Частиною 2 ст. 189 ГК України встановлено, що в іноземній валюті можуть визначатися ціни у зовнішньоекономічних договорах (контрактах) за наявності згоди сторін.

Отже, єдиним законним засобом платежу, який застосовується при проведенні розрахунків між резидентами на території України є гривня.

Перелік випадків, коли зобов’язання між сторонами може бути виражене в іноземній валюті та підлягає виконанню в валюті, відмінній від гривні України, є вичерпним та зводиться до наступних двох:

  • у випадку визначення ціни в іноземній валюті у зовнішньоекономічному договорі (контракті) та, як наслідок, його виконання в іноземній валюті;
  • у випадку наявності у конкретного суб’єкта господарських відносин виключного права на проведення розрахунків в іноземній валюті у разі дотримання вимог, прямо передбачених законодавством.

 Щодо другого випадку вираження зобов’язання в іноземній валюті, то потрібно звернутись до норм Декрету Кабінету Міністрів України “Про систему валютного регулювання і валютного контролю” № 15-93 від 19.02.1993 р. (надалі – Декрет), який з урахуванням приписів ст.7 ГК України, ст.4 ЦК України є одним із джерел регулювання правовідносин у цій сфері.

 Відповідно до п. 1 ст. 5 Декрету Національний Банк України видає генеральні та індивідуальні ліцензії на здійснення валютних операцій, які підпадають під режим ліцензування згідно з вищезазначеним Декретом.

Під валютними операціями у вказаному Декреті розуміються:

  • операції, пов'язані з переходом права власності на валютні цінності, за винятком операцій, що здійснюються між резидентами у валюті України;
  • операції, пов'язані з використанням валютних цінностей в міжнародному обігу як засобу платежу, з передаванням заборгованостей та інших зобов'язань, предметом яких є валютні цінності;
  • операції, пов'язані з ввезенням, переказуванням і пересиланням на територію України та вивезенням, переказуванням і пересиланням за її межі валютних цінностей.

 Згідно із п.п. в), г) ч.4 ст.5 Декрету, індивідуальної ліцензії потребують в тому числі, операції щодо:

  • надання і одержання резидентами кредитів в іноземній валюті, якщо терміни і суми таких кредитів перевищують встановлені законодавством межі;
  • використання іноземної валюти на території України як засобу платежу або як застави.

 Надання банком грошових коштів (кредиту) та проведення позичальником дій, спрямованих на виконання зобов’язання в іноземній валюті (оплата процентів за користування кредитом, різного роду комісій, тощо), за своєю правовою природою є валютною операцією, а отже, потребує наявності у банку індивідуальної ліцензії.

Таким чином, отримання індивідуальної ліцензії є необхідною умовою для правомірності видачі та одержання кредиту незалежно від суми грошових коштів, які надаються банком, та строку їх повернення позичальником, а також використання іноземної валюти як засобу платежу.

Слід зазначити, що відповідно до ч.5 ст.5 Декрету, п.1.10 Положення Національного банку України “Про порядок видачі Національним банком України індивідуальних ліцензій на використання іноземної валюти на території України як засобу платежу” №483 від 14.10.2004 р. одержання індивідуальної ліцензії однією зі сторін валютної операції означає також дозвіл на її здійснення іншою стороною або третьою особою, яка має відношення до цієї операції, якщо інше не передбачено умовами ліцензії.

Слід зазначити, що в рішенні Господарського суду Донецької області від 20.08.2009 р. у справі № 9/70пд суд встановив: “Наявність у спірному кредитному договорі положень щодо вираження грошових зобов’язань між позивачем та відповідачем в доларах США за відсутності у сторін індивідуальної ліцензії на надання відповідачем кредиту в іноземній валюті, та використання позивачем долару США як засобу платежу за кредитним договором №69В/2007 від 16.06.2007р. суперечить приписам ст.99 Конституції України, ст.524 Цивільного кодексу України, ст.ст.189, 198 Господарського кодексу України, ст.3 Декрету Кабінету Міністрів України “Про систему валютного регулювання і валютного контролю”, ст.35 Закону України “Про Національний банк України”.

Аналогічна позиція була висловлена в Рішенні Сихівського районного суду міста Львова у справі № 2-752/10 від 17.05.2010 р., яким визнано недійсним кредитний договір про надання кредиту в іноземній валюті.

Цікавим є наступний висновок суду у цій справі. Так, суд встановив, що подальше виконання кредитного договору є порушенням одного із принципів цивільно-правових відносин, які закріплені у ст. 3 ЦК України – принципу справедливості:

“Умови кредитного договору є несправедливими, так як всупереч принципу добросовісності, його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду позивача – споживача кредитних послуг. Несправедливими є умови кредитного договору в частині надання кредиту в доларах США, що передбачає згідно умов кредитного договору погашення кредиту та сплати відсотків за користування кредитом у доларах США, що є способом зловживання правом, коли всі ризики знецінення національної валюти України шляхом порушення вимог закону, відповідач перекладає, як суб'єкт підприємницької (господарської) діяльності виключно на позивача — позичальника за кредитним договором та споживача кредитних послуг, що є грубим порушенням ч. 3 ст. 13 ЦК України.

Таким чином, використання Відповідачем доларів США, як предмету кредитування, є внесенням в кредитний договір пункту, що значно погіршує становище позивача, як споживача порівняно з відповідачем (надавачем фінансових послуг) в разі настання певних подій, що дає право для позивача відповідно до пункту 2 статті 18 Закону України “Про захист прав споживачів”, за своїм вибором вимагати визнання в цілому кредитного договору недійсним.”

 Іншим прикладом визнання кредитного договору недійсним є рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 15.09.2009 р. у справі №28/462-09. Відповідно до цього рішення було визнано недійсним кредитний договір на відкриття не відновлюваної кредитної лінії в іноземній валюті у зв’язку з відсутністю у кредитора індивідуальної ліцензії.

Таке ж рішення прийняв Господарського суду Кіровоградської області від 27.10.2009 р. у справі № 3/98, відповідно до якого визнано недійсним кредитний договір “Відновлювальна Кредитна Лінія на поповнення обігових коштів для корпоративних клієнтів”, укладений Відкритим акціонерним товариством “Райффайзен Банк Аваль” з Товариством з обмеженою відповідальністю “Парк Моторс”.

Рішенням Печерського районного суду міста Києва у справі № 2-552-1/10 від 14.05.2010 р. визнано недійсним кредитний договір, укладений в іноземній валюті без отримання індивідуальної ліцензії.

 Як свідчить судова практика, досить часто кредитори звертаються з позовами про стягнення заборгованості за кредитним договором, у відповідь боржники подають зустрічні позови про визнання такого договору недійсним або про розірвання договору, підтвердженням вищезазначеного є рішення Центрального районного суду міста Сімферополя Автономної Республіки Крим від 28.07.2009 р.

Цікавим у вищезазначеному рішенні є висновок суду про те, що світова фінансова криза 2008 р. є надзвичайною та невідворотною подією, яка законом визначається як непереборна сила.

При цьому на її надзвичайність вказує світовий глобальний масштаб кризи, її великі, негативні, невідворотні наслідки, яки не залежать ні від волі людини, ні від волі окремих держав, та не могли бути ніким передбачені.

Як вбачається із матеріалів справи, сторони при укладені кредитного договору виходили із курсу долару США на момент укладення договору, тобто 5 грн., і ніхто не міг передбачити стрімке підвищення курсу долара США майже удвічі, обвал економік світових держав та масове розорення підприємств.

Вказані обставини є загальновідомими і відповідно до ч. 2 ст. 61 ЦПК України не потребують доказування.

Можливим врегулюванням ситуації, що склалася навколо кредитних договорів, укладених в іноземній валюті, було б дозволити боржникам виплатити кредити по курсу, який був встановлений на момент підписання договору кредиту. Така суттєво змінила ситуацію, що дало б можливість боржника виконувати свої зобов’язання по виплаті сум кредитів, а банкам надавати інші кредити. Саме такі положення містив Проект Закону про внесення змін до Закону України “Про оподаткування прибутку підприємств” щодо врахування при оподаткуванні витрат на частину некомпенсованих валютних коштів № 3517 від 22.12.2008 р. Зокрема, пропонувалось внести наступні зміни:

“Дозволити позичальнику здійснювати погашення фінансового кредиту, отриманого в іноземній валюті, в національній валюті за курсом, визначеним за взаємною згодою сторін, але не нижче офіційного валютного (обмінного) курсу Національного банку України, що діяв на дату отримання такого кредиту (траншу), та встановити, що збиток банку-резидента, отриманий в результаті перерахунку заборгованості за таким фінансовим кредитом (частиною кредиту — траншу), проведеного відповідно до пункту 7.3 статті 7 цього Закону, відноситься на валові витрати такого банку за умови, що зазначені кошти використовуються для забезпечення компенсації вартості придбання валюти у звітному кварталі.”

Однак, за вищезазначений законопроект в першому читанні проголосувало лише 219 народних депутатів України із необхідних 226, внаслідок чого законопроект було відхилено.


Не слід також забувати про таку підставу визнання кредитного договору недійсним як укладення такого договору особою без письмової згоди другого з подружжя.

Підставою є ст. 65 Сімейного кодексу України, яка встановлює, що чоловік та дружина розпоряджаються майном, яке є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою.

Згода іншого з подружжя на укладення кредитного договору має бути отримана у формі, у якій укладений кредитний договір, тобто, у письмовій формі. Якщо договір виходить за межі дрібного побутового та не було надано згоди іншого з подружжя на його укладення, другий з подружжя має право в судовому порядку оскаржити дійсність цього договору як укладеного без його (її) згоди.

Це правило розповсюджується і на осіб, які проживають однією сім'єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі і які набули майно за час їх сумісного проживання.

Прикладом є рішення Заводського районного суду м. Запоріжжя від 14.08.2009 р у справі № 2-1059/2009. Відповідно до цього рішення було визнано недійсним кредитний договір, укладений без письмової згоди іншого з подружжя, що порушує норми чинного законодавства.

 Підводячи підсумок, можна зробити висновок, що судова практика у справах про визнання кредитних договорів недійсними залежить від підстави визнання такого договору недійсним. Якщо у справах про визнання кредитних договорів недійсними на підставі відсутності згоди іншого з подружжя існує більш менш усталена практика, судова практика у справах про визнання недійсними кредитних договорів, укладених у іноземній валюті на сьогоднішній день є досить суперечливою.


[*] З повними текстами усіх рішень, зазначених у статті можна ознайомитись на офіційному сайті Єдиного державного реєстру судових рішень.


 
  • Dictum Factum
  • LawLab
  • SS

© Vronskiy, Vronskaya & Partners 2009